|
ЗАРУЧИНИ
Осіння пора протягом довгого часу була найбажанішою для молодих закоханих пар. Після жнив та посіву наставала пора, коли молодята, що вирішили поєднати свої долі, могли одружуватися. Саме восени в Україні наставала пора весіль, які брали початок від Покрови (14 жовтня). Про це говорить і прислів’я: „Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льдом, а дівчат – шлюбним вінцем”. Проте процес одруження в українських селах далеко не обмежувався весільним обрядом, а починався задовго до весілля.
Після того, як молоді вирішили поєднати свої долі і сповіщали про це своїх батьків, ті влаштовували своєрідні оглядини. Під приводом якого-небудь свята батьки майбутньої нареченої запрошували в гості майбутніх сватів, пригощали найкращим, що було в хаті, демонстрували своє господарство та вироби дочки. У відповідь батьки молодого влаштовували зустрічну гостину. Якщо оглядини проходило вдало, то визначали день засилання старостів.
Старости були головними дійовими особами сватання або заручин. Зазвичай роль старостів виконували дядьки молодого або інші поважні односельці, що добре володіли мистецтвом переговорів. Стукаючи в двері оселі, де жила наречена, старости говорили, що вони „мисливці, що напали на слід куниці”, який і привів їх до хати. Якщо свати приходили без попередньої домовленості, то їх впускали до хати, а парубка лишали на вулиці до того часу, поки дівчина з батьками не вирішували, впускати його чи ні. Якщо ж хлопця до хати так і не впустили, то казали, що дівчина „дала гарбуза”. Якщо ж дівчина давала згоду на одруження, то пов’язувала старостів власноруч вишитими рушниками, і з того часу молоді вважалися заручинами.
Українські заручини визначають ті відмінності, що їх український сімейний уклад має порівняно з іншими сусідніми народами. Лише в українців шлюб був виявом обопільного бажання молодят на спільне життя, оскільки дівчина мала право вибору і останнє слово було саме за нею. Більш того, при заручинах обговорювалися найбільш важливі аспекти майбутнього подружнього життя. Якщо майбутній не погоджувався на них, то цілком міг отримати гарбуза.
Однією з таких умов було „понеділкування”. Цей звичай на сьогоднішній день не зберігся, точніше, розчинився у вирі буднів. При заручинах наречена питала у нареченого, чи дозволятиме він їй понеділкувати. Зазвичай хлопець давав на це згоду. У такому випадку протягом перших років після весілля, до народження першої дитини, жінка щопонеділка могла відвідувати „жіночі посиденьки”. Молодиці збиралися в одній з осель, зносили туди продукти, готували страви, співали, пряли, а найголовніше – могли вести відверті розмови про своє подружнє життя. Чоловіків на „понеділкування” не допускали. Досить часто свекри протестували проти такого звичаю, але обітниця, дана чоловіком при заручинах, не давала права забороняти жінці відвідувати „посиденьки”. Якщо ж чоловік обітницю порушував і все ж забороняв жінці „понеділкувати”, то вона мала право на офіційне розлучення, що в минулому в Україні траплялося надзвичайно рідко.
Отже, заручини не тільки встановлювали факт взаємної згоди на подружнє життя, а й закріпляли права дружини в майбутній сім’ї, підкреслюючи таким чином повагу і особливе ставлення в українській традиції до жінки – господині, матері, берегині домашнього вогнища. Протягом місяця після заручин батьки готувалися до весілля, а молоді мали час, щоб остаточно обдумати свій вибір. Протягом цього часу майбутні молодята ще відвідували вечорниці та інші молодіжні зібрання, але вже виступали в ролі пасивних спостерігачів. На останніх вечорницях молоді дякували друзям і подружкам за увагу і добрі поради, молодшим наказували дотримуватися вечорницьких звичаїв, і запрошували всіх на весілля.
Весілля відбувалося через місяць після сватання. Весільному обряду в Україні можна присвятити великий цикл статей, і в наступних номерах ми розповімо про ті особливості весілля, що відрізняють його і ставлять на особливе місце серед інших народних обрядів. |
