Доброго дня.
Із дня в день за абсолютно, здавалось би, однаковими турботами плине наш
час. На стінах з’являються
нові картини, вишиті власноруч, на столі – скатертина, на комоді - серветка. Ще
вчора переймались, як би заохотити коханого прискорити процес знайомства з
майбутньою ріднею, як забезпечити всім необхідним майбутню дитину, ще вчора
вели дитину до першого класу, а сьогодні - внука до РАГсу… І такі ж турботи (з
поправкою на реалії оточуючого середовища) мали наші мами, бабусі, прабабусі…
Все повторюється, в циклічності людського життя, і Ваше завтра - в
новонародженій онуці, і чиєсь завтра – Ви. Кожне життя, кожна доля не існує у
світі сама по собі, а є ланкою нескінченно довгого ланцюга – роду.
Наскільки ми усвідомлюємо власну генетичну пам'ять, цінність свого роду? Що
сьогодні Ви можете розповісти про свою маму, бабусю, прабабусю і так далі? І,
мабуть, кожному з нас хотілось би, щоб про нас, як про особистість, знали наші
правнуки (тільки не кажіть, що коли будуть правнуки, Вам вже буде все одно - самі
ж знаєте, що це не так) ? Не думаю, що наше життя призначене лиш для того, аби
промайнути в щоденних клопотах і тихо згаснути, не полишивши сліду в пам’яті
принаймні власних нащадків, хоча б на п’ять-шість поколінь. Так само, як і
життя наших пра-пра-прадідусів і бабусь. Та, на жаль, рідко хто пам’ятає своїх
предків далі третього коліна. Хоч у сучасному суспільстві можливості згадати
своїх предків і відновити родову пам’ять є: і архіви, і церковно-приходські
книги, і багато інших засобів. Це я до того, що ніхто Вам не заважає сьогодні
намалювати своє генеалогічне дерево, і заохотити своїх нащадків до продовження
цієї традиції, додавши при цьому цікаві розповіді про епізоди з життя своїх
предків.
Кажуть, що той народ, що не пам’ятає минулого, не вартий майбутнього. А пам’ятати
минуле народ може тільки тоді, коли його (минуле) пам’ятає кожен окремо взятий індивід.
І найкраща пам’ять про минуле
– це пам’ять про людей, які
жили перед нами. Тож якщо ми не знаємо і не пам’ятаємо своїх предків, не пам’ятаємо
своїх коренів, то яке майбутнє чекає на наш народ?
Пам’ять – це те, що у
людини забрати не можна. То чи варто добровільно втрачати той неоціненний
досвід, який несуть в собі попередні покоління? Більш того, цього досвіду ніхто
не приховує, переважна більшість літніх людей прагне поділитися своїми
спогадами та тим, що колись чула від своїх батьків, дідусів та бабусь. Тож
прислухаймося до них, бо їх вустами говорить мудрість нашого роду, вони жили в
важкі і непередбачувані часи війн, голодоморів, змін державного устрою,
перипетій з територіальніми поділом нашої держави між іншими. Проте їм вдалось
виростити наступні покоління, і їх життєвий досвід та мудрість варті нашої
поваги та шани.
Дізнайтесь про своїх близьких більше, збагатіть себе та своїх нащадків
неоціненним досвідом на майбутнє!
Щиро Ваша, Оксана Вишневська.
