У вирі пристрастей ми голову втрачаєм,
Буває, що втрачаєм і життя,
Ми забуваєм все і всіх, коли кохаєм,
Навколишнє відходить в небуття.
Усе, окрім коханої людини,
Коли лиш доторк – знову щастя мить,
В такі щасливі неземні хвилини
Одне лиш прагнення – завжди любить,
Так вірно, палко, трепетно і ніжно,
Не пам’ятаючи себе… лиш тільки ти…
І цю любов, святу і трохи грішну,
Крізь все життя з собою пронести.
... Ідуть роки. Десь ділися зітхання
І трепет тіл від доторку долонь.
Невже згубили ми своє кохання?
Невже не вберегли ми той вогонь?
Дивлюсь у втомлені й прекрасні очі,
І, як колись, у них таїться цілий світ,
Й так само я з тобою бути хочу,
Прожити не один десяток літ.
Кохана, пристрасть, може, і вмирає -Кохання ж з нами буде все життя,
Той, хто прожив із ним, той добре знає,
Що в ньому – сутність й істина буття..
