Мені здавалось –
я ніколи не забуду,
Та пам'ять з
часом, ніби скрипка без струни,
І голос рідний
вже не лине звідусюди,
А ледве чутний,
ледве чутний з глибини…
В моїй душі
бринить глуха струна самотня,
І на хвилину
завмирає все навкруг,
І відболіло,
різних дум уже десь сотня,
Десятки раз
відцвів самотній луг...
Мені здавалось, я
ніколи не забуду,
Лиш суєта стирає
спомин без жалю,
Напевне, менше
сумувати я не буду
І лиш так само
спогади люблю…
О. Вишневська
