Доброго дня,
шановні читачі!
Як часто ми знаходимо час помітити
повсякденну красу оточуючого нас світу?
Сходить літнє ласкаве сонечко, виграючи
веселкою в крапельках роси на вологій траві, виблискуючи зайчиками на квітах,
що ще не прокинулися, лиш тільки повернули голівки до сонця; лиш злегка
затремтіли пелюстки, розкриваючись денному світлу, радіючи прийдешньому теплу.
Прокинулась природа, і в безмежній блакитиі неба заспівав свою ранкову сонату
жайворонок, то вище, то нижче, гучніше та тихше. Така маленька пташка, а її
радість новому дню безмежна. От стрепенула повітря ластівка, наздоганяючи свій
ранковий сніданок, сьогодні так низько - мабуть, до дощу. Вже тане роса,
повідкривались польові квіти, вкривши яскравими цятками луг. А біля річки
шумно, як завжди - то на випас до лугу йде худоба, з’ясовуючи між собою, хто ж перший нап’ється та як одурити пастухів, діставшись
соковитого бадилля на людських городах.
Плине тихенько вода, лиш часом по її поверхні розбігаються
дражливі кола – то, мабуть, окунь знайшов час поснідати. А он біля очерету
випливла качка і закликає свою дітлашню приєднатись до пірнання. Вона в
повсякденних турботах – як ліпше вигодувати та доглянути каченят, які що не
день вигадують нові та нові пустощі: то ганяють одне за одним, то пірнають аж
біля самих рибалок, то граються у піжмурки з мамою-качкою.
Піднімається сонце все вище, і вже не
ласкаво гріє, а починає припікати. Змотують вудки рибалки, збираючись додому та
підраховуючи здобутки, а онде хтось із садка виплюхнув зо два десятки карасів
назад до річки, пожартувавши їм услід, що повернеться за ними завтра. З веселим
насвистуванням попрямував стежкою до хати гуманіст-рибалка.
Притихло. Не шурхотить навколо очерет,
полуденне сонечко розігнало геть всіх ловців. Ба ні, он сіра чапля причаїлась біля
вільхи, хвилинка – бульк, і понесла карасика до гнізда малечі. А лугом,
діловито склавши крила на спині, чимчикує лелека, шукає зелених скрекотушок. В
нього теж підростають дітки, відкриваючи чорні дзьоби в проханнях смачненького.
От десь із далини спливаться докупи
біло-сірі важкі пухнаті хмари, і по лугу, по річці, кущах і деревах забігали
темні тіні, несучи з вітерцем таку п’янку жадану прохолоду. Зашуміло листя на
верболозі, гучно плюхнулось у воду прудке жабенятко, мама –качка скликає
пернату дітлашню ховатися в очереті, а кораблі хмар все пливуть та пливуть,
скупчуючись в одну важку велику грізну хмару. Стемніло, немов на землю
опустилась ніч. Затихло все, позакривали личка квіти, кудись подівся вітерець,
немов обірвалась на півслові його пісня, здавалось, вже тепер вчувалася, та не
була насправді. Яскравим спалахом пронизуючи простір, майнула блискавка від
двох великих хмар, і небо залилось нестерпним гулом від грому, що їхав за нею
слідом, немов вогняна колісниця прокотилася, витесуючи іскри з-під коліс. І
линув дощ, накривши пеленою і луг, і річку, і чаплю в очереті...
І зупинившись на годину-другу, ще й не
такі красоти можна віднайти, відчувши повноту буття навколо.
Щиро ваша, Оксана Вишневська