И снова вместо слова от автора Журнал Настуня

І знову замість слова від автора.

Так трапилося, що знову мені випадає нагода звернутися зі сторінок журналу до вас, наші любі читачки і читачі. І сьогодні я хочу поговорити з вами ось про що. Той факт, що час минає, і то досить швидко, починаєш розуміти лише з віком. При цьому, чим старший стаєш, тим швидше той час біжить. У дитинстві дні здавалися нескінченно довгими, в шкільні роки так само довгими були тижні та місяці, що лишалися до Різдва, Паски чи літніх канікул (здається, єдина пора, коли підступний час відчутно прискорювався), а коли розмінюєш четвертий десяток, то навіть не встигаєш зрозуміти, куди ж поділася ота нескінченна кількість секунд та хвилин, що відділяють тебе від самого себе, скажімо, п’ятирічної давнини. Нещодавно, перед самим днем народження, я піймав себе на тому, що не пам’ятаю, скільки ж мені має виповнитися років. Здається, двадцять п’ять? Сів, порахував, і зрозумів, що помилився на ціле десятиріччя! Отак і незчуєшся, як промайне життя... Та було б помилкою думати, що час біжить лише для тебе. Так само він спливає і для мами, тата, дружини, друзів, всіх твоїх близьких і рідних. І знову запитав себе: а що ти, голубе, зробив для того, аби життя, прожите поруч із тобою, запам’яталося твоїй сім’ї? Точніше, так: що доброго ти зробив? Бо накоїти дурниць, за які тебе довго пам’ятатимуть, звичайно, можна. З часів Герострата, наприклад, минули тисячоліття, а його й досі пам’ятають, і не тільки його прямі нащадки... А от хвилини, про які хочеться згадувати з приємністю, на жаль, трапляються в житті кожного з нас рідше. А хіба наша сім’я не варта того, щоб з радістю і навіть легкою ностальгією згадати щось приємне? Та у вирі щоденних клопотів, погоні за матеріальними благами, статусом, славою, ми дуже часто забуваємо про те, заради чого це все. От і виходить – робота заради роботи, автомобіль заради престижу, статус заради статусу. А потім сидиш і думаєш: от є у мене машина, будинок, банківський рахунок, хороша посада, а чогось не вистачає. А не вистачає зовсім малого: тепла рідних, які за час твоєї гонитви за всім вище перерахованим просто втомилися чекати цього тепла від тебе... Я ні в якому разі не переконую вас відмовитися від намагань зробити своє життя більш комфортним чи досягти успіху в професійній діяльності. Але з іншого боку, завжди потрібно пам’ятати, що люди, які з тобою поруч, чекають принаймні теплої посмішки та щирого розуміння. Проживши сама в собі, в своїй мушлі із клопотів та турбот, врешті-решт, людина опиняється біля розбитого корита. Ніби-то ВСЕ є. А ВСІХ навколо – немає. Вони сидять у своїх таких самих мушлях. Більш того, прагнуть час від часу показати з тих мушлів свої зубки і боляче вкусити, а то ще й відкусити що-небудь. А хіба не ми самі заганяємо їх туди своєю байдужістю, перетворенням спільного життя на мешкання на спільній території, за яку, до того ж, треба ще й боротися?

Тож давайте робити один одному приємності. Хай маленькі, як-то кава в постіль чи щира задушевна розмова про те, що хвилює твоїх рідних. Тільки будучи щирим стосовно своїх рідних, можна чекати на таке саме ставлення до себе. І нехай тоді час біжить, як собі хоче, а з нами будуть залишатися теплі та приємні спогади.

Щиро Ваш, Вадим Вишневський