Традиции и верования словян Журнал Настуня

Етнос – це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і володіє загальними рисами культури і політичного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомістю). Слов’яни – мабуть, найбільша мовна і культурна спільність народів Європи. Серед вчених досі немає єдиної думки про походження цієї назви. Вчені виділяють східних, західних та південних слов’ян. До східних належать росіяни, українці та білоруси. В ІХ-ХІ ст. східнослов'янські племена були об'єднані в одну з найбільших держав середньовічної Європи – Київську Русь. Вона простягалася від нижньої течії Дунаю на півдні до Ладозького та Онезького озер на півночі, від верхів’я Західної Двіни на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. В цих межах виникла єдина давньоруська нація – вона не була ні російською, ні українською, ні білоруською, її можна було назвати східнослов’янською. Усвідомлення спільноти і єдності у населення Київської Русі було надзвичайно сильним. Вражає сам факт існування на величезній території дуже великої, як для середньовіччя, кількості людей, що рано втратили досить ефемерну політичну організацію, але зберегли відчуття своєї єдності. В домосковський і особливо домонгольський період Русь дивним чином нагадує древню Елладу – та ж роздрібненість на „поліси”, такі ж постійні внутрішні міжусобиці, і те саме усвідомлення єдності і чітке протиставлення себе зовнішньому світу, яке не можна було зруйнувати жодною міжусобицею. Одним із важливих понять спільності етносу є також спільний пантеон богів, схожість традиційних вірувань. Древньослов’янські боги втілювали сили природи: Ярило – сонце і урожайність, Мати-сира Земля – Землю, Батьківщину; Велес – тваринний світ („Скотій бог”, матеріальний достаток). Наряду з ними вшановувались нижчі духи – лісовики, домовики, водяники, кікімори. Після введення Володимиром в 988-989 роках християнства в столиці Київської Русі древньослов’янські боги в народних віруваннях ототожнювались з християнськими святими (Ярило – Св. Юрій, Велес – Св. Власій, Перун – Ілля Пророк, Рожаниця - Богородиця). Переслідування існуючих вірувань з боку духовної та світської влади продовжувались як в середні віки, так і до кінця ХХ сторіччя. Древньослов’янська релігія була витіснена офіційною церквою в область народної культури. Дотримання християнської обрядовості (церковні служби, пости і т.п.) поєднувались з общинним відправленням аграрних культів, участю в застіллях та ігрищах, з якими боролися середньовічні церковники, що часто оголошували язичницькими і різноманітні форми мистецтва та народної творчості. З іншого боку, церква включила до християнських головні старі свята, щоб підпорядкувати своєму впливу общинні культи (наприклад, масниця, Купала). Так зване „двовір’я”, що склалося в той час, зберігається і донині. Більшість свят, які святкуються більшістю людей на територіях проживання древніх слов’ян, прийшли до нас із дохристиянського періоду розвитку. З літнім сонцеворотом пов’язане слов’янське свято Купала. День літнього сонцестояння – найважливіше свято слов’ян. В цей день сонце (Хорс, Коло) в пишній колісниці із своїх небесних покоїв виїжджає назустріч місяцю. День літнього сонцестояння – час найвищого розвитку творчих сил природи. В цей час Ярило виконав свою місію, бо кинуте в землю зерно проросло, дало сходи. Тому Ярило помирає (до наступної весни) і відроджується у вигляді Купала (купа – кущ, сніп ролин, трави). В ніч на літній сонцеворот був звичай не спати: вартувати зустріч місяця з сонцем, щоб бачити, як „сонце грає”. Слов’яни виходили на ритуальні пагорби чи на галявини біля річки, палили багаття, співали, водили хороводи і ручайки. Стрибки через багаття були одночасно випробуванням спритності і долі: високий стрибок символізував успіх у задумах. На світанку всі учасники святкування купались, щоб зняти з себе злі немочі і хвороби. В купальську ніч, за переказами, відбувалися всякі чудеса: цвіли рідкісні загадкові трави – розрив-трава, папороть і т.п.; відкривались небачені скарби. Із злиття слов’янського свята Купала і християнського Іванового дня (Івана Хрестителя) з’явилася нова назва свята – Івана Купала. Дажбог – один з найвідоміших богів східнослов’янських племен. Автор „Слова о полку Ігоревім” називає всіх русичів „дажбожими внуками”. Тобто, буквально, це наш предок, прародич. Це „бог даючий” – податель земних благ, а також бог, що охороняє свій рід. Він дав людині найголовніше: сонце, тепло, світло, рух. Дажбог був більшим, ніж бог сонця, хоч досить близьким до того, що ми називаємо „весь білий світ”. Свята на честь Дажбога починалися по закінченню жнив в серпні. Слов’яни приносили в дар богу зібрані з полів, садів та городів плоди. Зараз це свято співставляється зі Спасом. Ігри на честь Дажбога – святки – доситиь поширені серед східних слов’ян: росіян, українців, білорусів і в усьому слов’янському світі. Літні святки частково злились з християнською Трійцею, зимові – з різдвяними святами. Характерною особливістю святок є заборона працювати (особливо з настанням темряви), що й визначило народні тлумачення назви всього святкового циклу – „святі вечори”. Про те, що ці дати сприймались як єдиний цикл пов’язаних між собою свят (Різдво – Новий Рік - Водохреща) свідчить і специфічна народна термінологія, і комплекс повторюваних обрядів. Так, при широко відомій у східних слов’ян назві для всього святкового періоду „коляда” („коляди”), вечір перед Різдвом часто називається „Перша коляда”, а перед Водохрещем – „Друга коляда”. Та сама циклічність спостерігається і в варіантах назви основних дат, що включають слово „кутя” (обов’язкова обрядова страва цього періоду). Поліська назва вечора перед Різдвом – „Перша кутя”, перед Новим роком – „Друга кутя”, перед Водохрещем – „Третя кутя”. Як священні гості і посланці з неба сприймались і учасники святкових колядних обходів. Колядники ходили по хатах у вечірній час і вночі спеціально для того, щоб отримати від господарів обрядову їжу і висловити їм відповідні побажання в формі колядних пісень та приказок. Відомі у всіх слов’ян уявлення про те, що добробут сім’ї в прийдешньому році прямо залежить від обдарування колядників, визначали характер взаємовідносин між ними і господарями. При всій повторюваності одного й того ж комплексу обрядів протягом святкового періоду, можна відзначити і деякі особливості обрядів, присвячених Новому року, пов’язаних з магією так званого „першого дня”. Так, на відміну від різдвяної та хрещенської вечері, до новорічної трапези готувалася багата скоромна їжа, бо ситне святкове застілля повинно було забезпечити достаток продуктів на весь рік. До Нового року старались позбавитись від хвороб та боргів, щоб бути здоровим та успішним в році, що наступає. Специфічно новорічним був обряд „посівання вівсом”, який рано-вранці здійснювали діти, що обходили всі хати в селі і виконували короткі пісеньки з побажанням урожайного року. В ночі зимових свят проходили гадання на майбутній урожай, на приплід, а найбільше – на шлюбні союзи. Способів гадання – безліч. Цей звичай походить від бажання спілкування з древньою слов’янською богинею, яка уявлялась у вигляді красивої дівчини, що пряде нитку долі, нитку життя – Сречі (Макоші) – з метою взнати свою долю. У різних племен синоніми „суд”, „рок”, „доля”, „судьба”, „жереб”, „кіш”, „вибір” мають одне і те ж значення. Среча – нічна богиня. Ніхто не бачив, як вона пряде, тому гадання відбувалися вночі. Частіше за все гадали на суджених. Вважається, що обов’язки богині долі у східнослов’янських племен виконувала Макош, яка була покровительницею домашніх робіт, в тому числі, прядіння. На прялках слов’яни часто зображали своє уявлення про світобудову за допомогою символів і знаків. Макош – мати наповнених кошів, мати доброго врожаю. Це богиня не плодючості, а саме сільськогосподарських підсумків. Обсяг врожаю досить часто визначає доля, щасливий випадок. Тому Макош вшановували також як богиню долі. Обов’язковим атрибутом її зображення є ріг достатку. Ця богиня пов’язувала абстрактне поняття щасливої долі з конкретним поняттям достатку, закхищала домашнє вогнище, стригла овець, пряла пряжу, карала недбкалих господинь. Паска – оптимістичне свято спасіння і воскресіння – поєдналася із слов’янською Радкуницею (Родоницею) – днем пам’яті предків і всіх померлих. В християнтві не прийнято було поминати померлих їжею – це чисто слов’янська традиція, але вона збереглася і досі в ходу. Через тисячоліття дійшло до нас і таке слов’янське свято як масляна. Це проводи зими і зустріч весни. Слов’яни пекли млинці – символ жаркого весняного сонця – і з’їдали його гарячим, наповнюючи таким чином себе сонячною енергією життя, сонячною силою і здоров’ям, якого повинно було вистачити на весь подальший сільськогосподарський річний цикл. Частину печива давали тваринам, не забували пом’янути і душі померлих. Крім релігійних традицій, спільність простежується і в ставленні до предметів повсякденного побуту. Так, піч – найбільш міфологізований і символічно значимий предмет в домашньому господарстві. Піч відіграє особливу символічну роль у внутрішньому просторі будинку, поєднуючи в собі риси центру і межі. Через пічний димар здійснюється зв’язок із зовнішнім світом, в тому числі, з „тим світом”, тому піч співставна з дверима та вікнами. Пічний димар – це специфічний вихід із дому, призначений в основному для надприродних істот і для контактів з ними: через неї в дім проникають вогняний змій і чорт, а з нього вилітають назовні відьма, душа померлого, хвороба, доля, заклик до нечистого та ін. В Україні, Білорусі та Польщі було заведено, діставши хліб чи іншу їжу з печі, покласти туди одне, два чи три поліна. Робили це в основному для того, щоб по них на „тому світі” перейти через пекло, через вогняну річку чи канаву з киплячою смолою. Проте відомі й інші мотиви: вийнявши хліб з печі, потрібно кинути туди поліно, щоб хліб не виводився, щоб піч „не позіхала”, тобто, щоб не було голоду в хаті. На ніч в піч клали поліно і ставили горщик з водою, щоб у печі чи у вогню було що їсти та пити. Домашній вогонь неперервно підтримували в печі і зберігали вночі у вигляді гарячих вугликів. Їх старались не давати в інший дім – разом з домашнім вогнем сім’ю могли полишити спокій і достаток. При переході на нове місце проживання переносили з собою вугілля із старого житла і тим самим переманювали домовика. Витираючи „живий вогонь” під час епідемій чи епізоотій, гасили всі вогні в поселенні і запалювали нові від живого вогню. Коли хто-небудь йшов з дому, піч закривали заслінкою, щоб йому пощастило в дорозі і його не згадували лихом ті, хто лишився вдома. В Новгородській губернії закривали піч, сідаючи ткати, щоб добре вдалась робота. На Поліссі господиня, вийнявши з печі хліб, закривала її заслінкою, інакше, за переказами, коли вона помре, рот у неї буде „роззявлений”. При наближенні грози закривали димар, щоб чорт чи інша нечиста сила не могли туди заховатися, і грім не вдарив в хату. Через димар кликали худобу, що пропала в лісі з надією, що вона повернеться назад. В Страсний четвер господиня кликала худобу по кличках через пічний димар, а господар, стоячи на вулиці, відповідав за тварин, щоб влітку вони не заблудилися в лісі. В Новгородській губернії в Страсний четвер господиня відкривала димар і кричала в нього: «Коровушки, не спите в лесу, ходите домой». В Рівненській області шепчуть заговір від укусу змії в піч, „щоб у печ пошло”. На Рівненщині вважали, що коли людина помирає, потрібно закрити димар і відчинити двері, інакше душа вилетить через димар і дістанеться чорту. І навпаки, в Брестській області при важкій смерті чаклуна обов’язково тримали відкритим димар, а то й розбирали стелю і дах. Відчиняли димар і під час календарних поминок, щоб через неї могли проникнути душі померлих. І до цього часу багато приказок та висловів, що викорустовуються різними народами, мають один спільний слов’янський корінь. Існувало особливе божество, покровитель роду Чур (Цур), по-іншому – „дід”. Він охороняв всіх своїх родичів. При небезпеці слов’яни закликали „діда” на допомогу, і відчували при цьому підтримку і міць всіх предків. „Чур меня”, тобто: - Діду, захисти мене! – казав слов’янин. Можна ще довго продовжувати список звичаїв, обрядів та приказок, що прийшли до нас від спільних предків. Головне – це пам’ятати про корені та витоки. Адже здавна говорилось – той, хто забуде минуле, не буде мати майбутнього.