Споконвіку українці шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Бо вірили, що вона захищає людину від усього злого. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником магічної сили, яка є у людині, і водночас – оберегом.
Матеріалом для всіх українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно домашньої роботи або куплена біла бавовняна тканина. Сорочки найчастіше починали шити в четвер, як в найбільш сприятливий день тижня.
Сорочці приписували чарівну силу. Вважали, що той, хто одягнув чисту сорочку, почував себе здоровим. Переодягалися щонеділі. Дітям давали сорочку в суботу вдень. В будні дні, особливо у понеділок або п’ятницю, переодягатись в чисту сорочку не можна було. Хто переступав цю заборону, мав неприємності.
Сорочку, яка сушилася знімали до заходу сонця, щоб в неї не вселився злий дух. Люди вірили, що рано одягнена сорочка – для Бога, в полудень – для людей, а ввечері – для нечистої сили. Готуючись до весілля, дівчина вишивала молодому та його батькам сорочки, а юнак, у свою чергу, мав пошити ялові чоботи. Звичай дарувати сорочку своєму судженому давній. Виготовлений дівчиною одяг вважався і високою формою уваги, і утвердженням почуттів. Юні майстрині намагалися вкласти у виріб не тільки хист і здібності, але й душу.
Оздоблення сорочки мало не тільки декоративне значення. Особливо густо прикрашалися рукави, комір, поділ сорочки, бо вважалося, що саме там, де кінчалася тканина – панцир, найвразливіші для злих сил місця. Тому часто поли сорочки були вишиті, вигачкувані довгими стряпатими зубчиками, які відігравали роль оберегів – відбивали зло. Здебільшого змережували “зубцями парної кількості”, щоб усе життя в парі бути. А ще в кожен “зубчик” вкладали ниточку, щоб чоловік дому тримався.